А кросівок більше не буде самотнім. Колишній боєць батальйону "Кривбас" - про війну, втрати і перемогу над собою

Про нашого 38-річного земляка, який втратив ногу і руку під Іловайськом, написало видання Reporters, якому Василь розповів свою історію втрат, боротьби і перемоги над собою.

"24 серпня 2014 року, близько 17-ї години. Шестеро українських військових щойно розвезли боєприпаси по вогневих позиціях. У «Газі-66» із ними — полонений сепаратист, якого мають доставити у штаб. Повертаються додому повз селище Кутейникове, 20 кілометрів від Іловайська, там і потрапляють у засідку. Їх вводять в оману дві білі смуги на зустрічному БМП — сепаратисти розфарбували машину, маскуючись під сили АТО. Починається стрільба з гранатометів. 

Це був чи не найважчий день у житті бійця батальйону «Кривбас» Василя Стуженка. Попри те, що час від часу він непритомнів, добре пам’ятає, що тоді відбувалося.  

Одного військового вбили. Двоє хлопців встигли вискочити з машини та сховатися в лісосмузі поблизу. Що сталося з іншими, Василь не знає: їх досі вважають зниклими безвісти. Для їхнього полоненого уламок гранати теж виявився смертельним. 

Хлопці допомогли Василеві дістатися до лісосмуги. Доповзши, лежав у полі непритомним. Хлопці, що вижили, помацали йому пульс, подивились на закочені очі. Думали: двохсотий. Десь годину Василь лежав у лісосмузі, поки не очуняв. Спершу не розумів: сон це чи реальність? Живий він чи мертвий? Розплющивши очі, побачив себе закривавленого. Бовталися практично відірвані рука й нога, уламком снаряду пробило голову. Василь запам’ятав, як копошилися мурахи у траві. Єдина думка прошивала свідомість: «Знайдуть — уб’ють. Не знайдуть — треба вижити». Перед очима все пливло, кров бризкала. В убогій аптечці — вата й бинт, жодного знеболювального. 

Перегодя Василя забрали українські розвідники, що проїжджали повз. Поранений подав голос. Першу допомогу надали на місці, обкололи знеболювальним. Доправили до найближчого польового шпиталю. Звідти — у Дніпро, в лікарню Мечникова. Залатали Василеві голову, доти три дні у черепі стирчав уламок на 5 сантиметрів. Тоді бортом до Києва у військовий шпиталь — ще на три місяці. Вижив. 

Кросівок більше не буде самотнім  

Коли Василь пакував речі до Києва, зібрав усі праві черевики зі своїх пар взуття і віддав їх у військовий шпиталь — згодяться тим, хто не має лівої ноги. Його ж ліва взута у бордовий Nike. Хтось деінде по країні носитиме такий же, і єднатиме їх спільне взуття та спільне пережите. 

Василь доволі вправно пересувається на милицях. Призвичаївся спускатися з останнього поверху десятиповерхівки у Кривому Розі, де мешкає з батьками-пенсіонерами, — ліфт, буває, не працює. Стуженко справляє враження веселої людини. А може, тішиться ще й тому, що потрапив на табір. 

— Я інвалід, і це для мене життя. Бо так усе вдома. Тут нові знайомства, нові місця. [Хочу] поспілкуватися  з друзями — багато кого знаю і з фронту, і з госпіталів, — каже. 

Поміж «своїх» Василеві легше бути українцем, аніж, скажімо, вдома. Як учасник бойових дій з інвалідністю, отримав від міста авто. Належиться ще й гараж біля дому. Треба було спитати думки мешканців будинку: чи не заперечують, щоб виділити місце. Та більшість проти. Як переповідає Василь, почали говорити, мовляв, поїхав на схід людей убивати, грабувати. Згодом підійшов начальник ЖЕКу, перепросив. Зійшлися на тому, що облаштували місце для гаражу за 300 метрів від будинку. 

До війни Василь продавав рибу в місцевому супермаркеті. Нині його переоформлюють на охоронця — з інвалідністю претендує на чотиригодинний робочий день. Загалом же хоче піти в армію на контракт, у місцеву танкову бригаду — там половина хлопців із батальйону, з якими служив. А поки що, на час зборів, узяв відпустку. 

Як і багато інших військових, Василь довго йшов до «Ігор нескорених» — тричі брав участь у відборах перед тим як увійти до збірної. Стрільба з лука — оптимальний вид спорту з його пораненням, але досі Василь навіть не тримав його в руках. Торік у міській раді виділили гроші, щоб купити лук йому та його бойовому товаришеві Сергію Гордєєву. Замовили спеціальну зброю для початківців у Нідерландах. Поки вона доїхала, до національного відбору в Одесі залишилося два тижні. За цей час Василь та Сергій і стали лучниками. Одеська тренерка, колишня професійна спортсменка Юлія Большова, взялася навчити хлопців. А після відбору в Одесі Василь відразу зі спортзалу поїхав до шпиталю — видалили ще один уламок гранати. Шматки металу й досі лишаються в тілі Василя, попри майже три десятки зроблених операцій. 

Згодом уже своїм коштом замовив професійний лук — Василь відкладав із зарплати та пенсії. 

Вільний у спорті

Один із тих злощасних уламків, біль від якого загострився торік, не дозволив Василеві спробувати свої сили у плаванні — боявся зараження крові через рану, що відкрилася. А що вдома тренуватися ніде, то Василь уперше поплив у басейні на самому цьогорічному відборі. Плавати сподобалося:

— У воді здається, що відпочиваєш, та водночас усі м’язи працюють. 

Велика вода стала для Василя тим місцем, де почувається вільним, як раніше. Вода підтримує, басейн — єдиний простір, де чоловік може забути про милиці й пересуватися вільно.

Єдине зусилля, якого слід докладати, — це розрахувати напрям руху. Оскільки правих руки та ноги у Василя нема, іноді заносить управо, а треба триматися рівніше. 

На тренуванні Василь здолав дистанцію туди й назад по 25 метрів за 41 секунду. Непогано, — оцінює сам себе. Після плавання у графіку стрільба, друга дисципліна Василя на прийдешніх змаганнях. Таке чергування корисне: якраз лопатка розтягнулася і легше цілити стрілами. 

Пам’ять 

Після поранення Василь потерпав від фантомного болю. Хочеться почухати праву п’ятку — а її нема. Та лікарі пророкували: може бути ще гірше. Коли після перших операцій лікар впустив до палати батьків, попередив: «Приготуйтеся розповідати, хто ви, — може не впізнати». Мати одразу у сльози. Але Василь усе пам’ятав. І сьогодні описує день свого поранення так детально, ніби відмотує кадри фільму. 

Тоді ж до Василя привели психолога. Молода дівчина сиділа поруч, взяла собі з тумбочки цукерку. А поранений ще не може їсти, все харчування через крапельницю. Взявся їй пояснювати, що так харчується вже п’ятий тиждень. Дівчина — в сльози. А Василь за нею. Ні, так не годиться. 

Зрештою запросили до нього психолога зі Спілки афганців. Той пришкутильгав до Василя на протезі замість ампутованої ноги. Розмова на рівних пішла вже краще. Головне, що повідомив психолог: треба вчитися відволікатися від власного болю. Якщо спочатку Василь усе просив у медсестри вколоти знеболювальне, то потім знайшов інший спосіб. Виїжджав візком у коридор — і давай намотувати кола туди-сюди. Зирк: іще один чоловік виїхав. І ще. За дві години вже п’ятеро коридором їздять. Після такої фізкультури Василь спав спокійніше. 

Пам’ять — як ниточка, за яку тримається Василь, аби не забути, ким він став завдяки тому, через що пройшов. І пам’ять як біль, від якого втікаєш, намотуючи кола". 

Як ми писали, триває активний етап п’ятимісячної підготовки українських спортсменів до «Ігор нескорених –2020», які відбудуться в травні наступного року в Гаазі.

Фото видання .reporters.