Лідер криворізького гурту "Роялькіт" Роман Гаман - про війну, поранення і "нову націю"

«На початку війни було страшно, як і всім. Ми не розуміли, наскільки треба боятися ракетних атак, на душі був хаос. На другий-третій день ми скоординувалися з нашими хлопцями. Наш менеджер Євген Павлов взяв нас під опіку, бо має багато соціальних зв’язків, він узгоджував завдання: ми возили пісок на бліндажі, робили коктейлі Молотова. Весь Кривий Ріг тоді був як великий дружний мурашник, чоловіки приїжджали вантажити мішки, всі хотіли допомогти. Це було круте відчуття – все місто працювало на оборону. Ми тоді коктейлів наробили стільки, що можна було москву спалити», - згадує Роман.

Воювати фронтмен «Роялькіт» пішов у січні. Потрапив у бойову частину Нацгвардії. Далі були майже 3 місяці навчання в Одесі та Львові. А вже потім криворіжець потрапив на Запорізький напрямок. Деталі про свої бойові завдання боєць поки не розголошує. Десь за 1,5 місяця служби він отримав важке поранення в голову.

«Найстрашніше було перших 2-3 тижні в армії, бо я не служив раніше і не знав, що таке військо. Був упевнений, що мене, як недосвідченого, одразу в’бють, і я поїду додому в цинку. Насправді ж, усе там не так страшно. Але я знав, що мушу там опинитися. Я все життя пропагував українську культуру, мову, наш гурт активно їздив на Схід. Як я дивитимусь на себе в дзеркало, якщо не піду захищати Україну? Так, в армії є багато тупих моментів, тупих командирів і непорозумінь, але я як солдат мав робити те, що наказують, пристосовуватись до колективу, адаптуватися. Весь вільний час я використовував для навчання. Чим більше знаю, тим безпечніше для мене. Дивився ролики на ютуб, читав спеціалізовану літературу. Коли спілкуєшся з військовими, починаєш більше розуміти, як це працює, що і як відбувається на війні», - ділиться музикант.

За період служби Роман сформулював для себе висновок: "Якщо маєш розум і фарт, не бухаєш, не тупиш, і бог тебе трошки любить, то все буде нормально". Просто до служби треба ставитись свідомо, бо ти не просто дядько з автоматом, а опановуєш нову військову професію.

«Я зрозумів, що люди довкола мене дуже круті, на командирів і побратимів можна покластися, довіритись, вони за тебе переймаються. Вже на другий день служби я потрапив під артобстріл - стріляли прямо по нас, снаряди лягали в дах будинку, де ми укривалися. Паніки не було. Коли постійно чуєш цей смертоносний скрегіт, то звикаєш, що воно десь поруч лягає, а згодом за звуком вже орієнтуєшся, яка саме зброя стріляє і де після виходу ляже снаряд. Психіка не може довго перебувати в активному, збудженому стані, бо тоді мозок не витримає», - зауважує наш співрозмовник.

Про те, що він грає й співає у рок-гурті, Роман не вихвалявся. Але після запитань побратимів, показав їм відео з кліпами «Роялькіт». Бойові товариші були приємно вражені.

«Мені привезли акустичну гітару, але грати на ній не було часу. Я розумів, що мушу з цього воєнного досвіду щось написати, але ні, нуль, нічого не пишеться. Попередні пісні, написані мною про війну, були з певним перебільшенням. Насправді війна і армія – це страшна річ, де зустрічаються багато різних людей: і гарних, і поганих. Не всі котики, не всі сонечки, люди тут служать дуже різні. На фронті трапляються різноманітні ситуації, про які цивільні люди не знають, але все ж  у наших піснях має бути віра в Перемогу. ЗСУ – це машина, яка працює потужно й успішно. Шкода, що ціна така висока - часом руки опускаються й сльози набігають. Коли говориш про війну мовою статистики - це одне, а коли занурюєшся у конкретну історію, у смерть дуже дорогих тоді людей, – це вже зовсім інше», - дійшов висновку Роман.

На його думку, сенс співіснування військових на передовій найкраще передає слово «плем’я». Побратими – це члени племені. Цивільні ніколи не зрозуміють те, що може зрозуміти лише військовий. Тому їм так важко повертатись у мирні міста.

«Ставтесь до військових, яких бачите на вулицях, із повагою, - закликає армієць. – Якось ми з друзями сиділи на лавці й розмовляли, підійшов дідусь і подякував нам за те, що ми робимо на фронті. І це було вражаюче. Дякуйте бійцям, підтримуйте, бо їм дуже складно: і піхоті, і штурмовикам, які є справжніми титанами, бо на них усе тримається. Це достойно похвали і Поваги з великої букви».

Момент поранення Роман пам’ятає наче уві сні чи в тумані. Бо мозок відключив усі фізичні чуття, крім мислення.

«Я був у надійному укритті, ніхто б не подумав, що всередину може залетіти боєприпас, бо вхід був з іншого боку, не від ворога. Але працювала їхня авіація, тому їм вдалося влучити у наше міцне укриття - і все розсипалося. Пам’ятаю тільки жовто-білий спалах, який застелив поле зору. Я сам собі сказав: треба це запам’ятати! Далі зрозумів, що не відчуваю тіла. Мислення є, а тіла нема. Коли прийшов до тями, зрозумів, що я 300-тий. Перший вдих зробив з натужним свистом, нічого не боліло, але була слабкість така, що ледве вдихав повітря. Хлопці кричать: медівак, у нас 300-ий. Як мені потім казали, мозок відключає відчуття дотику, звуку, болю і вмикає режим енергозбереження. Є лише думки».

Після операції, в голові Романа все-таки залишився уламок снаряда. Діставати його не можна – ризиковано. Криворіжець вдячний за порятунок висококласному нейрохірургу, який провів вдалу операцію.

«Діагноз у мене дуже довгий –і акубаротравма, і мінно-вибухова травма, і забій головного мозку, і ще багато всякого на пів сторінки А4, - іронізує Гаман. - Підтримували мене круто, мої хлопці і командири по кілька разів приїжджали в лікарню Запоріжжя, зберегли мої речі і зброю. Мені дуже пощастило, що уламок залетів саме під таким кутом. Мій лікар сказав, що я в сорочці народився».

У медзакладах Роман провів три місяці, поки організм відновився. Попереду на нього чекає ще одна операція – корекція черепа.

«Мої хлопці, які давно воюють, дуже змучені і хочуть відпочинку, щоби їх хтось замінив, - ділиться наболілим наш земляк. - Коли ти на війні 18 місяців, є відчуття, що вже скоро тобі прилетить. Наша нація платить дуже високу ціну. Люди, які гинуть, це пасіонарії, активні особистості, які можуть щось вагоме зробити. Ми мусимо подорослішати як нація, взяти відповідальність за те, що з нами зараз відбувається. Заради своєї мови, культури, у пам'ять про загиблих військових, мусимо переосмислити цінності і стати новими українцями, зажити у новій країні», - впевнений військовослужбовець.

А тим часом він уже будує плани до кінця своєї відпустки - зіграти благодійний концерт, щоб зібрати кошти на ЗСУ. Цього жовтня гурту «Роялькіт» виповнюється 10 років.

«Ми не так багато досягли за цей період, але це були роки музики, дружби, рок-н-ролу, фестивалів. Коли я повернувся зі шпиталю, мої друзі привітали мене тортом із написом: «Що ти, голова дірява?» Було креативно, прикольно і дуже кайфово від того дружнього гумору. Тож хочу встигнути заспівати, донести свої думки людям, пограти крутої музики, надихнутися й задонатити на ЗСУ», - розкриває плани наш співрозмовник.