Лікар-педіатр Сергій Доброс рятував дітей і породіль із розбомбленого пологового будинку Маріуполя

На момент потрапляння бомби, Сергій був у сусідньому корпусі, тож допомагав виносити поранених, зокрема й ту вагітну жінку, яка не вижила після важких поранень. Сергію вдалося вибратись із того пекла. У Кривому Розі він має однокурсників-медиків, тож переїхав до нашого міста. Міське управління охорони здоров'я допомогло йому влаштуватися на роботу в 4-ту дитячу лікарню.

Наші журналісти поспілкувалися з Сергієм.

"Коли почалася війна, почалися бомбардування – прилітали артилерійські снаряди й мінометні, - поділився болючими спогадами лікар. - Далі, за два дні вже почали бомбардувати центр міста, тобто все місто потрапляло під обстріли, були авіанальоти. Лікарні продовжували працювати далі, і всі ми продовжували працювати. Хто міг дійти, звичайно, тому що можливість іноді дістатися лікарні не у всіх була. 

У перші дні поранених було небагато, але надалі кількість збільшувалася з кожним днем. Особливо то були діти з травмами, з осколковими пораненнями, з травмами від розбитого скла та гострих предметів, привозили дітей і з політравмою, тяжкими травмами.

Із 27 числа у місті не було світла, тому всі операції проводили або під ліхтарями, або ж якщо хоч одна хірургічна лампа працювала. Приїжджали багато дітей із отруєннями, з нервовими зривами, бо деякі діти психологічно важко переживали бомбардування, у деяких і судоми починалися на тлі бомбардувань. Були діти, у яких очі засипало осколками або склом. Я їх промивав, прибирав, очищував, зашивав і очі, і брови. Такі були моменти...

Так само привозили й дорослих. Поранення з кожним днем ставали все важчими. Якщо спочатку були просто уламкові поранення, то далі почалися вже з ампутацією кінцівок. Привозили дітей, приміром, 12-річний хлопчик був без кисті. Дівчинка без ноги, 8 років. Були діти, які сиділи в підвалі. Удар припав на будівлю, будинок обвалився, їх засипало, а коли витягли, то дитину вже не можна було врятувати. І так витягували цілими сім'ями. Тобто ми бачили, що підвали – це не найбезпечніше місце, куди можна було сховатись, бо кудись прилетить снаряд, ніхто не знав.

Іноді ми бачили людей, які померли і лежать на вулиці - ніхто їх не прибирав. Люди помирали як "невідомі", діти помирали. Наша дитяча лікарня почала надавати допомогу всьому населенню, яке ще могло до неї дійти. Потім розпочалося бомбардування самої лікарні. Ближче до центру міста. Деякі лікарі вже не могли прийти на роботу. Деякі щезли, ми так і не знаємо, де вони, бо не вийшли на зв'язок.

9 - 10 березня у пологовий будинок потрапив авіаудар. Тобто, ми почули літаки. Але ті люди, які були у підвалі, або ще десь, вони не чули. Бо стіни товсті, і в основному двері зачиняли, щоб люди були в безпеці. А лікарі і медсестри були нагорі, бо ми завжди чекали на поранених. Коли стався вибух, ми перебували в сусідній будівлі, надавали допомогу пораненим. Усю будівлю ніби почало трясти, і вона впала. Ми почули, як був один вибух, далі другий вибух. Як з'ясувалося, це були балони кисню в лікарні поряд. Тобто теж здетонували. 

Ми з медбратами, медсестрами, хто на той момент не мав важких пацієнтів, побігли допомагати витягувати людей з підвалу. У перший момент був шок. Тому що ми побачили вирву, вся земля перерита. Сама будівля не горіла, але горіли поруч машини, дерева всі були повністю знесені. Спочатку ми намагалися винести з підвалу найтяжчих поранених, хто міг сам – виходили. ДСНСники допомагали.

Та сама породілля, яка потрапила на відеокадри, не вижила, бо мала важке поранення черевної порожнини і стегна, тобто там було розкрито, умовно кажучи, все. Треба було її спустити на перший поверх, при цьому сходи були зламані, купа скла. І ти хочеш пронести якось людину... У той момент, коли ми її несли, нам допомагали ДСНСники. І тут нам сказали: «Знову авіаналіт!» Ми її поклали, хтось присів, хтось ліг, почекали, доки літак пролетить, сподіваючись, що не вдарить.

Потім ми почали піднімати з підвалу людей. Кілька жінок під час прямо бомбардування встигли народити. Добре хоч пуповина була перерізана, дитину дістали окремо, жінку - на кушетку. Когось – у простирадло, куди завгодно, бо нош не вистачало. На момент удару там було близько 42 породіль. 

Військових там ніколи не було. Це був звичайний пологовий будинок з відділеннями патології новонароджених, дитячої неврології та з двома педіатричними відділеннями. Я знаю, що вони чудово розуміли, що це лікарня, що там не було ні військових, нічого, але удари все одно туди були..."