Пам'ятаємо, шануємо, вклоняємось. У Криворізькій гімназії №103 встановили дошки Героям

У пам'ять про двох Героїв – Дмитра Зранка та Дениса Ізюмського - відкрили меморіальні дошки. Тепер їх на фасаді школи вже три, раніше такий пам’ятний знак встановили полеглому воїну Олегу Булатову.

Право відкрити дошки надали батькам загиблих криворізьких захисників – матері старшого солдата, сапера Дмитра Зранка та батькам стрільця Дениса Ізюмського. За подвиг на полі бою обидва наші оборонці були посмертно нагороджені орденами «За мужність» 3 ступеня.

«Ми віддаємо шану нашим Героям, загиблим у боротьбі з сильним, підступним і підлим ворогом, який хоче нас зламати, позбавити щастя, майбутнього, віри, мови, - виголосив голова Металургійного району Геннадій Шаповалов. - Але я впевнений, що у нього це не вийде. Низько вклоняюся батькам, які виховали цих Героїв, дяка вам і пошана. Розділяємо ваш великий біль. Наше молоде покоління має пишатися нашими захисниками і брати їх за приклад, розуміючи їхню жертовність, любов до Батьківщини, мужність і Героїм. Будьте схожими на них, любіть своїх батьків і країну. Перемога буле за нами. Слава Україні!»

Вшанування пам’яті має давати нам розуміння того, що ці втрати не були марними, - переконана директорка гімназії Олена Юшкіна.

«Олег, Денис і Дмитро загинули заради нашого спокою й мирного життя в країні. Поки ми пам’ятаємо про наших героїв - живе пам'ять у наших серцях», - зауважила Олена Миколаївна.

Батьки Дениса Ізюмського втратили єдину дитину. 29-річний Денис, боєць 3-го аеромобільного відділення в/ч 4165, поліг 1 листопада 2022 року.

«Наш Денис загинув у с. Білогорівка на Луганщині 1 листопада 2022 року, - розповідають Людмила Миколаївна та Олександр Іванович. – Він не дожив 29 днів до 30-річчя. Денис був чудовим сином, турботливим, дуже вихованим і відповідальним. Він був незвичайною людиною, любив  ходити до школи, мав багато друзів, поважав учителів. Денис був перекладачем, знав чотири іноземні мови».

Денис Ізюмський служив у штабі перекладачем: спочатку на Новояворівському полігоні, потім - в окремому полку спецпризначення у Кропивницькому. Коли ж почалася війна, не захотів сидіти при штабі і добровільно пішов у десантні війська, звільняв Луганщину, населені пункти Дробишеве, Ярове, Святогірськ, Лиман.

«Ми чекали його додому на 30-річчя, щоб відсвяткувати, але він не дожив. На жаль, власну сім’ю не встиг створити - весь був у роботі. Коли був у відпустці, навідував свою школу, любив там бувати», - кажуть згорьовані батьки.

Олена Дмитрівна, мама загиблого Героя Дмитра Зранка, втратила сина в Іловайському котлі, у 2014 році. Жінка зізнається: й досі до кінця не змирилася з його  загибеллю. У серці матері ледь жевріє надія, що він колись таки знайдеться живим.

«Він пішов з першого ж дня мобілізації у 2014 році, служив у 25-ій бригаді ДШВ, - розповідає пані Олена. – Згодом його перевели в 93-ю бригаду, служив у Луганській та Донецькій областях. 29 серпня хлопці потрапили в Іловайський котел, де їхню колону розстріляли російські війська. Ми довго не могли його знайти. Були різні повідомлення: що він у заручниках, що в полоні. Його тіла так і не знайшли. А потім нібито встановили особу по обгорілих рештках».

Рідні не одразу прийняли тяжку втрату, довго шукали інформацію, зверталися до різних інстанцій, до Чорного тюльпана, «Червоного хреста», зв’язувалися навіть із представниками «ДНР».

«Але минуло так багато часу, і ми зневірилися, - з гіркотою констатує Олена Дмитрівна. - Ми не бачили тіла. Місія «Чорний тюльпан» тоді знайшла три обгорілі кістки. Ми здавали ДНК, але навряд чи цей аналіз є достовірним із тих кісток. Денис похований на Краснопільському кладовищі у Дніпрі, як і його побратими».

Родина загиблого армійця дала згоду на встановлення меморіальної дошки, але все одно не хоче втрачати свою віру.

«Ми всі бачимо, як росіяни поводяться з нашими пораненими. Ми розуміємо, як важко знайти тіла загиблих хлопців. Сина немає з 2014 року, вже десятий рік. На щастя, у нас є 13-річна внучка, вона живе в Дніпрі. На могилі Дениса написано: «Ти безсмертний у своїй донечці». Він прожив гідне життя: встиг одружитися, займався улюбленою справою, збудував кар’єру. Син мріяв бути архітектором-проєктувальником. І здійснив свою мрію, навчався на будівельному факультеті КНУ, став інженером, працював у КІБ, Дніпроцивільпроєкті. Створював проєкти пам’ятників, робив оздоблення до пам’ятника афганцям. Він бачив і цінував красу, думав про майбутнє…»