Роковини трагедії у Кривому Розі – 11 листопада росіяни убили майже всю родину Куликів

Під завалами розтерзаного будинку на Вадима Гурова дітей шукали всю ніч, поруч стояли рідні, вірили і чекали, затамувавши подих. Потім один за одним рятувальники діставали маленькі тіла. З родини вижив лише тато Максим, якого вибухом відкинуло на нижні поверхи.

Загибель майже всієї родини Куликів - 32-річної мами Олени, 10-річного Кирила, 2-річного Демида та двомісячної Уляни – занурила місто в чорну скорботу. Криворіжцям не треба нагадувати подробиці тієї жаскої біди: місто довго оплакувало Олену й малечу, несло іграшки й квіти на місце їхньої загибелі, прощалося багатолюдним зібранням, допомагало Максиму.

Нині чоловік, який є членом релігійної громади, загоює свій біль у слові Божому, несе його людям, багато спілкується й працює з дітками. Він купив квартиру, тож тепер має дах над головою. Але біль нуртує у ньому спогадами-спалахами, навіть з часом не стихає.

Тяжко переживає втрату найдорожчих і бабуся дітей, Ірина Скок. Вона тривалий час не могла бувати навіть поряд з будинком: все нагадувало їй про миттєвості, проведені з улюбленими онучатами, ятрило душу нестерпними муками. Жінка також знаходить розраду у вірі, громада допомагає їй триматися за життя.

Ми поспілкувалися з Віталієм Куликом, братом Максима. Того страшного дня він утратив братову й трьох маленьких племінників.

«Ми й досі не отямились, - каже Віталій. – Так, живемо, рухаємось помалу. Таке горе не відпускає навіть з плином часу, не притупляється. Максим після того удару побував в США за ініціативою організації UNITED24. Там розповідав світу про агресію росії та її наслідки. Зараз він у Кривому Розі, відвідує дитячі інтернати, допомагає діткам. Сьогодні ми були на цвинтарі, поклали квіти до могил. Ми часто там буваємо, бо ці рани не загояться вже ніколи»…