Військова адміністрація Мирнограда відзначила відомого криворізького волонтера

«Ця нагорода належить не тільки мені, але і тим, хто допомагав і надалі допомагає. Ми разом завжди готові йти на допомогу тим, хто її потребує і наближати перемогу нашої країни. Всім щиро дякую!» - написав волонтер у спільноті «Парк та особливі друзі».

Від початку війни маршрути Олега Леонтьєва пролягають через найнебезпечніші міста, такі як Мирноград, Курахове та Селидове. Завдяки йому були врятовані  тисячі життів, зокрема більше двох тисяч дітей.

На шлях волонтерства криворіжець став 10 років тому. Але кардинально його життя змінилося з повномасштабним вторгненням. Спочатку був Харків, потім Сєвєродонецьк та Лисичанськ на Луганщині.

«Декілька разів разом з поліцією  під обстріл потрапляли. Перший раз на мосту між Сєвєродонецьком та Лисичанськом. Ззаду та спереду все горіло, по нас стріляли, але вибору не було, ми їхали. Приїхали, бачимо, а колеса пробиті, автівка вся в уламках. Траса була “Лисичанськ – Бахмут”, її всі називали “дорогою смерті”, бо вона весь час прострілювалась росіянами. Ось ми по тій трасі і їздили, бо вона єдина була, де можна було проїхати», - згадує Олег.
 

Після окупації Луганщини, він перемикнувся на Донеччину: Бахмут, Соледар, Вугледар, Сіверськ. Їздив  в Херсонську область після підриву росіянами Каховської ГЕС.

«І ось вже 2,5 роки я їжджу в ті населені пункти, куди зазвичай волонтери вже не їздять, вивожу людей та тварин. Наприклад, за декілька днів до окупації я був в Соледарі. Станом на зараз, я понад 3000 людей вивіз з “гарячих точок”, навіть інколи поліція дивувалася, як я їздив у Вугледар, коли місто постійно обстрілюється».

За час війни Олег Леонтьєв бачив багато смертей, розірваних людей, які просто на вулицях лежали.

«Пам’ятаю, як в Лисичанську таке побачив, два тижні спати та їсти не міг, як зомбі був. Але звик, тому навіть коли обстрілюють місто, їду. Я не панікую вже. У мене автівки всі “перелатані” після обстрілів, бо життя інших набагато важливіше, ніж моє. Їду, думаю:“ влучить, так влучить”. Але поки машини на ходу, їду, бо якщо їх не буде, нічим не зможу вже допомогти», - просто пояснює доброволець.
 

«Я відчуваю, що допомагати людям –  моє покликання. Але чесно,  не знаю  на скільки мене вистачить. Проте  намагаюся допомагати», - відверто каже Олег.

Джерело - «Pro100Media», ГО “Інститут масової інформації” в межах проєкту міжнародної організації "Internews Network”.