Воїн 60-ї Інгулецької бригади дві місяці сам тримав позицію під постійними атаками ворога

«Сумнівів, що хтось із них вистрелить не було ніяких. Або ти, або - тебе», — згадує він момент близького бою. 

У ті дні Віталій втратив відчуття часу: годинник залишився на хаті, а про Новий рік дізнався лише з повідомлення по рації.

 «Мені сказали з Новим роком, от тоді я дізнався що вже 1 січня».

Попри холод і небезпеку, Гера мріяв про прості речі.

«Найбільше - про млинці з сирковою масою з ізюмом або курагою, гарячий чай і шоколадку. Ось так лежав і думав про це». 

Найбільша мрія, яка допомагала триматись весь цей час — мирне життя.

 «Коли закінчиться ця війна, ми поїдемо на море, візьмемо по пляшечці Мохіто, сядемо на пляжі та будемо годувати чайок», - задумливо каже чоловік.

Віталій нервово палить. Найважче, каже, коли потрапляєш з тих обставин до зони комфорту – тебе трусить і тіліпає. Перший дзвінок батькові.

«Ну ти ж по-чоловічому хвилювався? Все добре. Люблю, цілую, ваш Віталік».

«Гера» вистояв там, де інші могли б здатися. Його історія —доказ того, що українська піхота тримає не лише позиції, а й майбутнє країни.

Його подвиг  вписався у  частину великої історії 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади, яка з перших днів вторгнення стала бойовою одиницею і пройшла найгарячіші напрямки.