Воїн із Криворіжжя Михайло Ротар, який пережив полон і теракти, збирає на карабін

ВІЙСЬКОВІ
08.11.23 - 10:48

Наш героїчний земляк із Апостолового, 25-річний морпіх Михайло Ротар повернувся на службу в рідну 36-у окрему бригаду морської піхоти імені М. Болинського.

Немислимо важкий шлях здолав Михайло на цій війні – з 2017 року захищав Маріуполь, з лютого 2022 тримав оборону на заводі Ілліча та Азовсталі, пережив тортури російського полону і два теракти в Оленівці. З того моторошного російського пекла, де він пробув 9 місяців, Михайло повернувся з вагою 43 кілограми (а до того мав 89 кг).

 

Ми писали, як змученого бранця 12 квітня 2023-го зустрічали в рідному Апостоловому. Михайло пройшов реабілітацію, відпочив і набрався сил, «відтанув» у колі рідних і знову повернувся у стрій.

 

Зараз морпіх просить допомогти йому придбати нарізний карабін. Банка на збір: карабін для помсти. Ціль: 333 400.00 ₴. Посилання на банку тут. Номер картки банки: 5375 4112 1005 9098.

 

Свою вражаючу історію він детально розповів журналістам Новинарні.

 

З “Азовсталі” Михайло виходив насамкінець, допомагаючи пораненим, виносив важких.

“Перед мостом нас зустрічав представник України з ГУР чи СБУ, інструктував, що маємо робити. Всю дорогу  вимиті-вибриті у гарненькій формі заряджені “вагнерівці” зустрічали з посмішкою. Поки ми здавали свою зброю, вони травили байки і люто сміялися. Уже на мосту чекала неймовірна кількість російських військових. Журналісти й оператори провокували на розмову. Розказували, ніби Луганськ, Донецьк, Херсон росіяни вже забрали, стоять під Києвом. Але завдяки “Азову”, ми володіли інформацією про поточну ситуацію, про те, що від Києва росіян вигнали, під Донецьком і Луганськом давлять, і лише з Херсоном тоді була біда. Командири попередили, щоб ми не велися на провокації. Познімали шеврони, наліпки, щоб їх не здирали росіяни й не палили на наших очах”, — розповідає Михайло.

“Ви хохлятіна, ви під*ри, знайте своє місце, ми вас усіх схоронимо, ще не одна сотня потрапить у полон, ми переможемо вас!” — вигукував ворог до беззбройних захисників «Азовсталі».

“ДНРівці” знімали з оборонців усе, що можна було зняти: обручки, годинники, кепки — і одягали на себе.

“Бурят усю дорогу нахвалював родючу українську землю. Мовляв, треба ж було садити й копати, а не у війноньку встрявати. Я його спитав, чому не прийшов без зброї, не купив клаптик землі й не почав мирно господарювати. На що він, як настінний брехунець, монотонно забурмотів, що спершу нас треба звільнити — і от він прийшов заподіяти таке добро!” - згадує Михайло.

 

Оленівка

Зустрічали в Оленівці російська служба виконання покарань (ФСІН), ФСБ та спецназ. Добротно екіпіровані, в шоломах, бронежилетах, із кийками. Завели до бараків, наказали зняти рюкзаки і подіставати увесь вміст. А за тим — роздягнутися і голяка поприсідати. За Михайлові татуювання, яких двадцять п’ять по всьому тілу, хлопець удостоївся звання “нациста”.Таких же “нацистів” з “Азовсталі”, як Михайло, в оленівських бараках розмістили 2800. За доброю совєцькою традицією, неугодних мордували голодом.

“Прикорму піврічним дітям дають більше, ніж ті порції для здорових чоловіків. Не певен, що в Україні є такого розміру миски — 200-грамова, а в ній — на палець їжі. Водичка, в якій плаває шматочок картоплі, каша, в якій варилася риба нечищена, з хребтами, кістками, з усіма нутрощами — без масла, без солі, без нічого. П’ять ложок — ти поїв. А з’їсти мав за декілька секунд, повернутися у стрій, бо відводили назад. Хвилина на вечерю для сімсот людей. У їдальні стояло десять столів. За один стіл сідало шістнадцятеро. Поїли, підвелися, чекаємо, поки всі поїдять. Усі сімсот. Увесь барак був розділений на дві групи — перший та другий поверхи. Менше п’яти хвилин вистачало понад трьомстам полоненим на прийом їжі.

 

Нестача їжі, води, антисанітарія і понад усе — гостра нестача медикаментів. Полоненим пораненим годі було сподіватися на належну медичну допомогу. Були без рук, без ніг, були з інсультами. Медики, які потрапили до полону з заводу Ілліча, були приєднані до медичної служби, і ось вони допомагали. Однак засобів толком не було. Якісь залишки мазі розмажуть по всьому зболеному тілу — і одужуй. Активованого вугілля 70-кілограмовій людині — одна таблетка”, — згадує Ротар. У бараці, розрахованому на 200 людей, понад тиждень утримували понад 750 бранців. Згодом сортували й розвозили до інших тюрем на території Оленівки, там були дисциплінарні ізолятори та п’ять бараків.

 

В Оленівці Михайло підписався на роботи за територією тюрми. Хлопець був різноробочим — допомагав їхньому штабу будувати літню кухню, колов дрова, переносив харчі. Особливо працьовитим давали трохи більше їжі, інколи курцям давали цигарки. Наглядачі контролювали розпорядок, перераховували полонених, залучених до робіт. Їм потрібна була допомога, самі нічого не хотіли робити. Михайлу трапилася зміна, яка була проти війни. Критикували Путіна за його дії. Це були в основному чеченці. Якось один із них пригостив яблуками і почав доволі відвертий діалог. Сказав, що не мають поваги до тих росіян, які гноблять полонених. Ба більше, зізнався, що підтримує українців, бо добре пам’ятає і першу, і другу російсько-чеченські війни.

“Це реально були ті чечени, які згадують свою кров, пам’ятають свою історію, поважають рідну культуру, свою історію. Згадували, як під час війни й після доводилося добувати їжу. Розповідали про руїну і виснажливу відбудову. Мовляв, розуміють, що їхня влада продана, а все, що контролює Росія, — продажне”, — ділиться Михайло.

 

Потвори з людським обличчям влаштували в тюрмі катівню. Двох катів усі знали на ім’я — це були корінні донеччани Юра і Кірюша. Тих, до кого у росіян були якісь підозри або тату не сподобалось, відправляли в ДІЗО, дисциплінарний ізолятор.

 

“Один хлопець мав татуювання, багато слов’янських рун. Поки його вели, били всю дорогу. Збивали з ніг, ставили до стінки і далі продовжували гатити пеерами. Крім криків і стогонів, я не чув нічого. Його лупцювало чи то п’ятеро, чи то шестеро озвірілих тюремників. Якщо реально в чомусь винен — виб’ють всю душу. Забивали до смерті. Після якогось допиту хлопця винесли на ношах мертвим – сказали, нібито покінчив із життям”, — розповідає Михайло.

Одного із командирів, чи то капітана, чи майора примушували надягати сукню і прибирати ту зону, де регулярно лупцювали бранців. Чоловік мусив вимивати підлогу і прибирати зуби і фекалії. Самому Михайлу один раз довелося побувати в ДІЗО. На щастя, не на допиті. Заносив матраци, подушки, ковдри для дівчат. Холодало, тож росіяни подбали про зручності. У цьому жесті турботи надлишок цинізму, однак дівчат, каже Михайло, не били. На допити водили, але фізично не знущалися.

 

Показова страта “азовців”

Спершу силами полонених зачистили склади, зробили спальні місця, аргументуючи тим, що в бараках не залишилося місць для нових полонених, яких от-от мали привезти. Однак одного дня туди завели “азовців”. А за дві доби, у ніч з 28-го на 29 липня пролунали гучні вибухи. “ДНРівці” стріляли навколо самої території часто, тож полонені, звиклі до звуків, не звернули уваги. Та вже о восьмій ранку ФСІНавці шукали добробольців діставати тіла “фашистів” і “ваших азовчиків”. Михайло зголосився одразу. Окрім Михайла, зголосилося ще тринадцять добровольців.

 

Михайло пригадує: “Коли підійшли до місця, побачили кривавий асфальт, бинти, ампули, шприци. Чотири тіла, накриті простирадлом, під парканом. Ми мали прибрати все, що лежало на дорозі. До нас підвели одного з “азовців” — “Равлика”. Він повинен був упізнати ті тіла. Після упізнання його повели до бараку. Мене ж з Вовчиком відправили прибрати розбите скло на контрольно-пропускну точку тюрми”.

У той момент Михайло з побратимом стали свідками постановочної вистави для російських журналістів, які разом із “ДНРівцями” заносили уламки зброї — хвостовики, інші шматки заліза. Вони розклали бойовий реквізит на сходах, і на камеру журналісти розповідали, що це залишки зброї, якої немає на теренах колишнього союзу. Коли росіяни побачили полонених, одразу хлопців звеліли відвести, аби не спостерігали за їхньою роботою. Контролюючий повів Михайла та Володимира до барака. Величезні металеві вхідні двері до барака зо три метри у висоту, як у величезних амбарах, крізь які проїжджають автівки, були вирваними з бетону, в який вмонтовані. Лежали вивернуті з отим шматком бетону назовні.

 

“Я зрозумів одразу - прилетіло з окупованої території, бо за траєкторією можна було вирахувати, звідки залетів снаряд, який потрапив саме в ту точку і вирвав ті двері. Жахлива постановка від “ДНРівців”. Коли ж потрапили всередину, побачив згарище і безліч чорних пакетів.

Закарбувався в пам’яті момент, коли заходив у середину і побачив загиблого, який, сидячи на стільці, тримав витягнуті вперед руки, що звисали на залишках якоїсь тканини тіла. У нього було повністю вигоріле обличчя — лише череп. Сидів “ДНРівський” судмедексперт — великий жирний хряк, обвішаний золотом. Він дивився на тіло, і такий: «Тут осколкове поранення голови — помер від травм голови». А тіла не було — згоріла заживо людина, перетворена на жменю праху.  А він сидів і записував справки про причину смерті”, — згадує морпіх. Загиблих, яких довелося спакувати до чорних пакетів, було чи то 53, чи то 54. З них максимум шість-сім тіл, яких можна було опізнати. Дехто з добровольців не зміг до кінця допрацювати. Багатьох ставало зле після дня, проведеного в приміщенні із трупними газами.

 

Другий теракт: прилетіла “касета”

Шестеро полонених, серед яких був Михайло, на території колонії закопували яму між ДІЗО та їдальнею. У них прилетіла касета.

“Ми якраз були на вулиці, як над нами почало щось летіти, вибухати. Посипалося. П’ятеро поранених в одну мить. Двоє з яких загинули. Напередодні наші Хімарси розбили ворожу колону на трасі з Донецька до Маріуполя. Купа російських гелікоптерів вивозила поранених, збирали трупи, машини ганяли, місцева влада розводила руками над звалищем спаленої техніки. Ті не забарилися із відповіддю на голови бранців. Хлопці стояли купкою, курили цигарки. Я стояв за ямою, спілкувався з Вовчиком. Перед тим, як почув вибух, я крикнув: Всім лягати! Вовчик ліг на бугрі, я — за бугром. А цей шмат влетів прямісінько в хлопців. Усі четверо попадали”, — пригадує той день Михайло.

Хлопцю пощастило — отримав кілька уламкових. Витягнув товариша Вовчика, у хлопця було поранення в голову та кілька уламкових, один з яких перебив біцепс на руці. Відтягнув побратима у безпечну зону. Далі — побіг на крик. Одному із його побратимів із 36-ї бригади перебило ногу.

 

Михайло пригадує: “Тягну його, а він падає. Не можу зрозуміти, чому. Перебиту ногу помітив не одразу. Схватив саме за ту частину, де у нього була ціла нога, а треба було там, де відірвано”.

Побіг за підмогою. За лічені секунди розірвав простирадло на потрібні клаптики, канцелярськими ножицями розрізав одяг, затягнув ноги. Витягнув хлопця до приміщення, там йому заходилися надавати допомогу інші полонені.

“Трьох інших поранених самотужки перетягував. Одному молодому офіцеру-нацгвардійцю відірвало обидві ноги і вирвало шматок м’яса з руки, один із осколків потрапив в грудну клітину, ще один — у живіт. Перев’язав руку, на місці залишилася, просто з вирваним м’ясом. А от із відірваною ногою довелося дуже сильно повозитися. Перерізав штанину канцелярським ножем, аби дістати ногу, щоб не пошкодити її ще більше, не зрушити кістки, які могли бути цілими. Усе це доводилося робити швидко.

Хлопці були в стані шоку і втратили дуже багато крові”, — Михайло пригадує усе в деталях. Підбігли медики, теж полонені. Ротар відзвітував, що і як зробив. У них там були якісь аптечки. Взялися за роботу. Сказали, що добре впорався....

 

Тепер у своєму серці наш земляк носить цілий "цвинтар": за три місяці на “Азовсталі” з його батальйону морської піхоти залишилося 160 людей, загинули його побратими в полоні, від тортур та терактів. Сам Михайло дотепер намагається відновити чутливість нервових закінчень лівої ноги, бо половину стопи не відчуває...

 

 

Джерело - Новинарня.

«Дізнавайтесь про новини міста першими! Підписуйтесь на наш Telegram!»

Читайте також: