«Якщо дівчина прийшла сюди – значить, має стержень». Фронтові медикині рятують життя під кулями

Коли твоя доля – Перемога

Вікторія має не лише ім’я, що нагадує про перемогу, але й промовистий позивний – «Доля». Так називають її, бойового медика першого взводу 1-ї стрілецької роти батальйону «АРЕЙ», від початку бойового шляху.

«Є дуже красива легенда про жінку, яка уособлює долю. Інколи вона – старенька згорблена бабуся, інколи – молода дівчина. Для своїх пацанів я – «Доля» фартова. Дбаю про них, а вони – про мене».

За словами медикині, вона почала волонтерити ще під час навчання у медичному коледжі. Бачила оченята діток, постраждалих від війни, і мріяла зробити для них щось більше. З березня місця оббивала пороги військкомату, але там наполегливу дівчину всерйоз не сприймали. І даремно – бо вже у вересні вона доєдналася до батальйону «АРЕЙ» та почала виконувати завдання на Херсонщині. Медикиня має Український сертифікат з тактичної медицини, та натівський сертифікат, що підтверджує її професійність.

Біль, до якого неможливо звикнути

Вікторія зізнається: всьому можна навчитися, до всього звикнути, окрім втрат.

«Це дуже важко прийняти і відпустити ситуацію, ти постійно проживаєш це заново. У нас є хлопці, які виносили побратимів з поля бою ще живими, проходили буквально 200-300 метрів і побратим у них на руках помирав…  У цих воїнів важкі психологічні проблеми. Для мене найважча втрата – це був перший загиблий боєць на Херсонському напрямку. Він інколи мені сниться…»

Медикиня у такі хвилини знаходить підтримку у думках про мирне майбутнє та обговорює те, що тривожить, з побратимами. На війні вони стають справжніми братами.

«Намагаюся абстрагуватися, мріяти про родину, про дім, про кохану людину. Коли найтяжче – звертаюся до побратимів та обговорюю з ними все. Так важко буває на душі: коли хлопці кажуть: сиди тут, бояться, що мене вб’ють, а потім лунає про рації, хто став 300-м, а хто 200-м… Побратим, з яким ти була поряд, спілкувалася, ховалася від холоду у зимні дні – вже 200-й… І надії, що виживе, не було».

У повний зріст – під обстрілом

Жінка розповідає, що поранення на війні медики нерідко дістають через героїчні вчинки.

«Старшого бойового медика поранило при штурмі села. Всі йшли навприсядки, бо ж ворожий вогонь, можна потрапити під кулі або ж мінометні уламки… А він занервував, кинув рюкзак і каже: «Як ви мене задовбали, і повоювати не дають!» І пішов у повний зріст. Ледь вмовили пригнутися.

Звісно, у кожного свій характер, настрій, повіденка. Та думки – про дім та мир. І на фронті воїнів не ділять на чоловіків та жінок, тож заборонених тем немає.

«АРЕЙ» - це моя родина

«Якщо дівчина сюди прийшла – то в неї вже є стержень, - говорить Вікторія. – Ти для всіх «брат», при тобі можна обговорювати будь-що. Головне – підтримка. Коли чую: «Як хочеться додому, відчути рідний запах жінки» і починаю розвивати тему, бійці можуть сказати: «Досить…». Хм боляче. Але всі єдині в думці, що вони тут – заради своїх родин».

 «АРЕЙ» для мене – це мої побратими, це сила духу, це моя родина, яка мене не кине і підтримає у будь-який час. Це, насамперед, характер, це дуже сильний організм. Ми дихаємо Перемогою», - резюмує Вікторія.

«Коли переможемо…»

«…народжу сина, - неочікувано продовжує речення Вікторія. - Обійму родину, донечку обійму, маму, кохану людину. Дуже хочу сина…»

Горда тим, що належу до «АРЕЮ»

Олена – бойовий медик взводу 2-ї стрілецької роти 7-го окремого батальйону «АРЕЙ» УДА 129-ї оБр сил ТРО ЗСУ. До повномасштабної війни була викладачкою педагогіки та психології, працювала директором центру дитячо-юнацької творчості. Готувала і танцювальні, і співочі номери. Під керівництвом Олени діти захищали наукові роботи. Мирне життя обірвала російська окупація. Вийти на підконтрольну Україні територію вдалося лише через 2 місяці.

«Спочатку волонтерила, потім дізналася, що формується батальйон «АРЕЙ». Прийшла, пройшла співбесіду, і горда, що я тут. Ось подарували футболку наші хлопці. Завдяки їм, їхній мужності, відданості, цю футболку ношу з гордістю, що належу до «АРЕЮ». Зустрічаю хлопців з боїв, проводжаю, лікую, допомагаю, перев'язую. Вони мене бережуть дуже», - ділиться медикиня.

Поранення військових – це реалії чи не кожного дня, якщо ділянка фронту - складна. «Ми опинилися на такій ділянці фронту, що було завдання і штурмувати, і тримати оборону, і виходити в тил до ворога. І все це хлопці робили. Були і уламкові поранення, і розривні, і травматичні ампутації…», - розповідає жінка.

З ніжністю говорить про тих, чиї життя вона самовіддано рятує.

«Коли воїни йдуть у бій, телефонують рідним і кажуть, що люблять їх. І ось так, на моїх очах, зі словами любові на вустах, вирушають туди, звідки можуть не повернутися…»