Звільнений з полону криворізький гвардієць, який втратив брата й бабусю, мріє про власне житло

ЕКСКЛЮЗИВНО

08.11.25 - 13:22

Купа цегли залишилася на місці сповненого гамором і сміхом будинку Шаульських. Поміж розбитих стін – парасолька й шарфик футбольного вболівальника - молодшого братика Максима, улюблені речі бабусі Валентини Василівни, посуд, що дивом уцілів у буфеті понівеченої кухні. Життя криворізької сім’ї перетворили на руїни російські потвори, коли в будинок влучила їхня ракета. Старшого сина, нацгвардійця Микиту, окупанти загребли у полон, меншого Максима та бабусю убили ракетою, хату рознесли на друзки.

Схиливши голову, Микита стоїть посеред обвуглених цеглин. З полону його вдалося звільнити 30 грудня 2024 року. Зараз він може розповідати про своїх близьких спокійно й розважливо, але біль тяжких утрат нікуди не щез із його втомлених очей. Юнакові всього 26, а пережитого горя за його плечима – не виміряти.

"У полоні били щоденно - палицями і струмом електрошокера"

На початку війни нацгвардієць Микита Шаульський перебував на службі в Маріуполі. Напад агресора став для нього несподіванкою.

«23 лютого я заступив у патруль з побратимом, і тут зранку мені всі телефонують. Мама каже: почалася війна. Я не повірив, і раптом у 200 метрах від нас прилетіла ракета. Тоді ми й зрозуміли, що це війна. Далі ми воювали вже на Азовсталі. Там мене поранило: ВОГ влучив у таз і під коліно. Уламок і досі в кістці сидить. А 18 травня ми всі вийшли у полон, за наказом», - розповідає нашим журналістам Микита.

Спогади про полон – це згадки щоденних катувань і побиття. Інспектори били наших бранців палицею й шокером. Микиту вдарили по спині так, що змістилися ребра. На допитах затискали пальці плоскогубцями. Звинувачували в тому, що нібито українські вояки розстрілювали цивільних. Тиснули, щоби мати хоч якісь зізнання. Але Микита не підтверджував ці фейкові домисли. З полону його звільнили торік 30 грудня. Хлопці до останнього не вірили, що їх обміняють.

«Хочеш додому? А хто тебе там чекає? – знущалися в колонії росіяни. - Там СБУ вас затягає на допити і кине на передок. А може у нас залишишся?»

У день обміну бранців переодягли в піксель, посадили в автозаки і привезли в аеропорт. Наказали опустити голови і сидіти навпочіпки, замотали очі скотчем. Перевезли літаком і передали українській стороні. У катівні криворіжець пробув 2 роки і 9 місяців.

«Усе це - навіки зі мною, не зникне з пам’яті, - каже Микита. – Я знав, що на мене чекають удома. Про те, що виходять на мітинги, ми не знали, але була надія, що не забули нас. Я листувався з батьками і бабусею до полону, і вони дуже переймалися, що я поранений. А далі вже зв’язку не було».

«Деякі наші речі залишились цілими, але я не можу їх забрати – надто боляче»

Коли Микита їхав додому, він ще не знав, що росіяни відібрали у нього не лише волю й здоров'я. Вони забрали і двох дорогих людей – 12-річного братика Максима і 77-річну бабусю Валентину.

«Це було моє єдине житло, батьківська хата, - Микита стоїть посеред своєї знищеної кімнати. - Я тут мріяв прибудову зробити. Ось це – наша кімната з Максимом, а тут жила бабуся, а там – батьки. Нічого не лишилося. У мене є ще середній брат, але з Максимом ми були ближчими: я його і в садок, і в школу водив, гуляв з ним, гроші давав на дрібнички. Ми любили мотоцикли і мріяли подорожувати за кордоном. Тут все нагадує про нього. Всі надії і плани лишились тут. Тарілки тут лежать, я не хочу їх забирати, бо тут загинули рідні. Нерідко сюди приходжу, але частіше буваю на цвинтарі. І люди приносять іграшки, навіть не знаю, хто саме».

Коли старшого сина забрали в полон, мама хлопців не змогла сидіти вдома спокійно - підписала контракт з Нацгвардією. Родина ходила на мітинги в підтримку полонених, домагалася їх визволення. Лише три місяці не дочекались малий Максимко та Валентина Василівна повернення свого Микити. Ненажерливий російський молох поглинув життя підлітка й літньої жінки, загасив родинне вогнище в хаті.

«Я зробив для Батьківщини все, що міг, а вона для мене поки нічого"

Пережити горе і прийти до тями травмованому хлопцю допомогли рідні. Доля послала йому тяжкі випробування, натомість наділила розрадою - подружнім щастя. З Юлією вони познайомилися в листуванні. Молода жінка працює на французьку організацію, яка подає заяви до міжнародного кримінального суду за воєнні злочини росії.

«Я написала Микиті з професійної точки зору, а він мене запросив на побачення. Згодом у Польщі освідчився, а 30 серпня ми одружилися. До моєї донечки Микита одразу ж поставився як до рідної. Ми багато часу проводимо разом, гуляємо з дитиною, намагаємось проговорювати всі сімейні моменти. У чоловіка була депресія, ПТСР, контузія – весь набір, тож ми багато говорили про Максима та бабусю, я пояснюю Микиті, що він не винний у цій ракетній атаці», - каже Юлія.

Молода сім’я живе в орендованій квартирі. Микита хоче вчитися на програміста і мріє про власне житло. Він став на облік на квартиру, але черга не рухається. Грошову компенсацію він теж отримати не може, бо не має інвалідності. Хлопець отримав багато травм, ходить з уламком в нозі, втратив здоров’я. З Нацгвардії він звільнився. Після пережитого служити далі йому категорично не дозволяють рідні.