«Ми були в 50-ти метрах від росіян». Боєць «Хан» поділився подробицями штурму на Донеччині

Як ви приєдналися до добровольчого батальйону?

Моя родина – з Вірменії. Коли мені було два роки, батьки переїхали в Кіровоградську область, я там виріс. Дитсадок, школа, університет, друзі - все в Україні. Це моя рідна земля.

Через стан здоров’я мене не брали в армію, тож я після навчання поїхав працювати за кордон. П’ять років був водієм в Європі. Але як дізнався, що почалася повномасштабна російська агресія – відразу повернувся в Україну, хоча життя в Європі було вже налагоджене. Бо ж тут мої батьки, сестри, рідня. Сестер з дітками евакуював, а батьки відмовилися, хочуть лишатися в Україні.

Я буквально через тиждень вийшов на зв’язок з комбатом «Македонцем» та потрапив у лави  «АРЕЮ». Дуже пишаюся цим.

Гаряче зараз на фронті?

Дуже гаряче. Цей напрямок «горить». Це ж і Новосілка, і Старомайорске, яке ми «штурмонули». Зараз закріпились і просто проводимо ротацію, тримаємо оборону. Готові до будь-яких наказів. Якщо треба штурмувати – ми готові. Вже два села ми визволили. Ми добровольці, ми знаємо, чому ми сюди прийшли!

Важко сприймаєте втрати? Дозволяли собі плакати?

У нас бувають і 200-ті і 300-ті, але ми тримаємось. Оплакувати будемо потім. Ми всі з першого дня разом, пліч-о-пліч… Дуже важко прощатись, але що поробиш – треба йти далі, звільняти свою землю.

Плакав? Скажу чесно, так. Загинули дуже-дуже близькі побратими. Ми на передовій були завжди разом, прикривали один одного, виходили з «нуля» - справжні друзі. І тут – все… Дуже тяжко, але я цього не показую. Не треба хлопцям цього бачити.

Як насправді відбувається штурм?

Штурм – це дуже складно, його спланувати не можна. Багато чого змінюється саме під час штурму. Спланували одне – а почали штурмувати, і все йде не по сценарію, треба приймати рішення на місці. Наші командири це розуміють і дозволяють. Максимально намагаюсь, щоб хлопці вийшли в повному складі, як заходять. Не завжди виходить…

Найскладніше, що при штурмі постійно «прилітає зверху». Ти змінюєшся від цього емоційно, весь час на адреналіні. Там «задвухсотило», там «затрьохсотило», там не так пішло… Хіба все це сплануєш?

Штурмові бригади – 35-та, 38-ма мають броню. В нас по-іншому. Ми використовуємо ДШК, АГС, МК-19, «пекачі», з легкого озброєння. Мінометка наша – 120, 82, також дуже допомагає «арта». Хоча ми не механізовані, але щось є для підтримки. Найголовніше, хлопці вмотивовані, всі готові йти далі, «рвати і метати». Дуже пишаюся тим, що воюю разом з такими хлопцями. В нас справжнє братерство.

Пригадайте найяскравіший момент з недавніх штурмів.

Був момент, коли знаходилися дуже близько до росіян. Закріпилися під час штурму в ста метрах.
Підійшли до них – і буквально через хату може бути позиція. Потім – ще ближче. Виходить, в 50 м від них ночувати треба. Вирішили, що в 3-4 ранку працюватиме артилерія, потім маємо йти далі. У таких випадках ми назад не відходимо, бо вони потім підходять ще ближче до нас.

Як на вашу думку, ще довгий шлях до Перемоги?

Йдемо впевнено, це головне. Так швидко, як хочеться, не вийде, ворог теж має оснащення. Але, думаю, буде момент, коли зрушиться весь фронт, поженемо їх. Нам ще трохи лишилося до другої лінії оборони. Звичайно, дуже б хотілося перемогти у найближчі 2-3 місяці.

Але ми одну зиму перезимували, відвоювали, тож готові ще зимувати, боротися. Ми рухаємося швидко, повірте. Пройшли сто метрів – і цьому дуже раді, бо закріпилися, бо взяли ще частинку української землі. Ми розуміємо, якими зусиллями це дається, скільки гине хлопців за ці сто метрів.

Що для вас «АРЕЙ»? 

Це дуже важливе слово. Це моя родина. Моя гордість. Вже більше року я в цьому батальйоні, я живу «АРЕЄМ». Зараз – це сенс нашого життя. Перемогти, вижити. «АРЕЙ» - втілення війни. А ми – воїни. Переможемо.