Сьогодні 110 років від дня народження улюбленого казкаря Діда Панаса

«Був в Україні один добрий дідусь, який щиро любив мільйони дітей і, замість заклопотаних батьків, із року в рік переказував кільком поколінням хлопчиків та дівчаток незабутні телеказки. І, виявилося, то була справа державна – витворювати з малечі справжніх українців. Той ритуал майже чверть століття ніщо не могло порушити», – написав культуролог Олександр Рудяченко.

Петро Юхимович Вескляров (справжнє прізвище – Пінхус Хаїмович Весклер, або ж Пінхас Хаймович Вескляр) народився 28 травня (10 червня) 1911 р. в заможній родині місцевого кравця Хаїма Вексляра. Мешкали вони в комуні Здобутку, на околиці повітового містечка Тальне на Черкащині.
 

Культуролог пригадав, що коли на вулиці діти питали актора: «Дідуню, а ви козак?», він завжди відповідав ствердно: «Так, дитинко, я, мій дід, всі ми козаки, бо походимо з Коліївщини».
 

Закінчивши школу, Петро працював на Київській залізниці. Аби вечорами не нудьгувати, юнак організував у Тальному театральний гурток. Під час гастролей у самодіяльній виставі, його побачили актори Черкаського робітничо-селянського театру. Аматор настільки сподобався, що попри брак спеціальної освіти хлопця запросили до трупи.
 

Олександр Рудяченко розповів, що у 1932-1940 рр. Петро Вескляр служив у Черкаському робітничо-селянському театрі, потім обіймав посади – начальника та художного керівника клубу залізничної станції Гребінка. Коли 1941 р. почалася війна з гітлерівцями, Весклярова мобілізували та приписали до військового похідного театру Південно-Західного фронту. Бойове хрещення трупи, як фронтового театру, відбулося на Бориспільському військовому аеродромі, куди з Києва трупа виїхала із патріотичною виставою “Ключі Берліна”.

«Так сталося, що у складі трупи похідного театру Петро потрапив в оточення, а згодом опинився у німецькому фільтраційному таборі. Саме там він змінив прізвище на Вескляров. Хоча батьків актора нацисти розстріляли, йому єврейське походження вдалося приховати, а коли трапилася нагода – втекти, скориставшись плутаниною. Правдами і неправдами біглому пощастило дістатися окупованого німцями Києва, де той влаштувався на роботу на залізниці та знову зорганізував… не підпільний осередок, а драматичний гурток: у справжнього художника є не менш грізна зброя. Коли всі прості радянські люди загукали: «Ура! Перемога!», – випробування у житті майбутнього діда Панаса були ще попереду», – переповів цікаві біографічні моменти культуролог.
 

Згодом Петрові Весклярову надійшло запрошення від дирекції Київського академічного українського театру імені Івана Франка. Утім, із відповіддю провінційний актор не барився. Бо на Волині уже склалося його сімейне життя. У Луцьку актор пошлюбився з секретаркою театру Галиною, а в 1949 р. у подружжя народився син Богдан.
 

Коли провінційного веселуна покликав Київ, увечері Петро Юхимович поговорив із дружиною Галиною.

«Ніколи, малята, не нагадуйте поважним людям про себе. Ті, кому ви справді потрібні, про вас ніколи не забудуть, бо з-під землі знайдуть», – вважав відомий казкар.
 

Природний акторський талант справді швидко помітили українські кінорежисери та від 1959 р. почали запрошувати на зйомки. Ясна річ, Петро Вескляров переїхав до Києва на постійне помешкання. За його участі з’явилося зо тридцять картин, хоча, подейкують, епізодичних ролей він створив із півсотні.

Найбільше запам’ятався актор малечі та старшому глядачеві, як лагідний казкар дідусь Панас, відколи з 1962 р. на Українському радіо той почав читати «Вечірню казку» для дітей.

Українська вишиванка Весклярова дратувала керівництво телебачення, його звинувачували в націоналізмі, а в 1970-х рр. кілька разів навіть намагалися замінити. Але від цієї ідеї довелося відмовитися під тиском обурених телеглядачів, які засипали студію Довженка та дирекцію УТ листами з проханнями повернути дідуся Панаса на екран і він повертався. 

Петро Юхимович помер 5 січня 1994 року, похований на Байковому цвинтарі.