Робив те, що мав робити - Герой України, криворізький підполковник Олег Грудзевич - про порятунок підрозділу в Маріуполі 

 Розмову з офіцером Збройних Сил України розмістила 17-та окрема танкова Криворізька бригада імені Костянтина Пестушка на своїй офіційній сторінці у Фейсбук. 

-    Коли ви зрозуміли, що перебуваєте в оточенні, як діяли, та який час утримували визначені рубежі?

-   28 лютого вранці пройшли населений пункт Нікольське, зайшли в місто Маріуполь і вже через пару годин дізналися, що перебуваємо у повному оточенні, бо у Нікольське зайшла БТГр орків і замкнула кільце. Як діяли? Нищили русню у повному оточенні із самого першого дня перебування у місті Маріуполь. І так майже до середини квітня, поки не почали закінчуватися боєприпаси.

-   Ким і коли було прийнято рішення іти на прорив, щоб вийти з оточення?

-   Рішення на вихід приймалося командуванням 36-ої бригади, у підпорядкуванні якої на той час був і мій підрозділ. Я так розумію, за командою старшого начальника, тому що у ході інтенсивних бойових дій закінчувалися боєприпаси, а також харчі. Перша спроба виявилась невдалою, тоді командування 36-ої бригади потрапило в полон. Про це ми дізналися після виходу з оточення. До цього думали, що вони загинули під час прориву. Другу спробу прориву ми здійснили 11 квітня, і нам це вдалося.

-    Чи був зв’язок з вищим військовим керівництвом?

-   Так, поки ми вели бої в Маріуполі, зв'язок з вищим керівництвом був, по закритому каналу. Дуже сильно в цьому питанні допомагав Starlink.

-   Скільки військовослужбовців вдалося вивести з оточення, скільки часу ви пересувалися і як?

-   Здійснивши прорив з оточення, нас вийшло 16.  Проривалися звісно з боями, вихід зайняв 10 діб. Пересувались в основному вночі, тому що було ще холодно і спати було неможливо. Таким чином і зігрівались, і були непомітними для противника. Намагалися обходити населені пункти. Вдень старалися відпочити хоч трохи у лісосмугах. Також я займався плануванням маршруту на наступну ніч. Харчувались залишками сухпаїв, які взяли з собою, воду набирали в річках, якщо вони були по дорозі. Але переважно пили з калюж. Виходили зі зброєю, тобто пересуватись було важкувато.

-    Чи не покидала віра у те, що вдасться прорватися і врятувати підрозділ?

-  Звичайно, не покидала. Якби не було віри, то не було би й сенсу починати. Врятував військових - це голосно сказано. Хлопці самі мені допомагали під час пересування. Автомат мій несли, і ліками допомагали, бо на п’ятий день вже почали шлунки боліти. Як казали хлопці: "Головне - веди, а все решта - ми будемо допомагати". Тобто, самі ж хлопці додавали мені віри.

-   Коли вийшли з оточення, хто вас зустрів?

-   Мобільного зв'язку та інтернету під час виходу не було взагалі ніякого. Тож найважче було вийти з Маріуполя  і перейти через лінію зіткнення. Бо чим ближче ми просувалися до цієї лінії, тим більше на шляху було військ противника. А без зв’язку - що наосліп. Та коли в мене з'явився зв'язок, першим, кому я зателефонував, був командир бригади. Він допоміг увійти у взаємодію з нашими підрозділами, які були попереду. Найважчим із завдань був перехід через лінію зіткнення - ділянку відстанню близько двох кілометрів, яка повністю прострілювалась ворогом. І це все - у повній темряві. Вибору не було, і ми це зробили. Зустріли нас наші підрозділи, зустріли дуже добре: напоїли чаєм, нагодували, зігріли. Словом – свої. Вони за нас дуже зраділи.

-   Що думаєте про свій вчинок і державну відзнаку?

-  Я робив те, що мав робити у тій ситуації. Я думаю, на моєму місці кожен командир зробив би те саме. Я вважаю, що моя нагорода - це заслуга всього підрозділу. Коли нагороджують командира підрозділу - це, в першу чергу, заслуга кожного солдата, кожного офіцера цього колективу.

-    Як бойовий офіцер як думаєте, чи багато потрібно часу, щоб звільнити нашу країну від рашистської орди?

-  Точно я не можу сказати, скільки нам потрібно часу для визволення тимчасово окупованих земель. Але точно знаю, що дуже багато залежить від допомоги наших західних союзників, від кількості зброї, яку вони постачають, а ще більше залежить - від людей, які сидять за штурвалами, за прицілами цієї зброї. Звичайно, хочеться, щоб наші землі були звільнені найближчим часом.

-  Що побажаєте всім, хто нині бореться за Україну?

-   Всім хочу побажати нашої перемоги, мирного неба над головою, міцного здоров'я. І завжди пам'ятайте, що правда на нашому боці. У будь-якому разі ми переможемо це зло. Думаю, цього разу назавжди! Слава Україні!